Devo4ka Gawrilenko

10.07.18

Мені завжди здавалось, що липень створений задля щастя, — ну, принаймні мені саме в серці літа простіше за все відчувалось щось схоже на нього, на те, як його описували в кращих, в улюблених книгах. Нині це відчуття часто плутають з комфортом, але різниця між ними більша, ніж здається: комфорт не суперечить здебільшого основним — і другорядним — потребам і забаганкам тіла, а от щастю, щастю потрібна душа, з усіма її непослідовними парадоксами, що здатні внести домішку цього почуття — чи його протилежності: буває і так — у найнесподіваніші провулки людської свідомості, у до такої міри звичні обставини, що їм зась бути названими по імені. Зась, аж поки випадковий погляд не вихопить навскісний сонячний промінь, метелика або птаху, старий тиньк чи подряпану фарбу на давній споруді, лінії життя у корі акацій, приязний чи серйозний погляд незнайомої людини або дитини, врешті, ясний і точний мистецький твір, що змушує тебе раптово зрозуміти якусь складну думку чи переживання.
Collapse )
Наразі, здається, нічого більше. Перепрошую за тривалу мовчанку, — сподіваюсь, я пояснила її походження.
Добраніч,
па
Devo4ka Gawrilenko

03 04 2017

03 04 2017

ми багато рухаємось. Кудись біжимо, залагоджуємо дорослі і такі собі справи. Змагаємось між собою у побутовій жорстокості чи, залежно від темпераменту, повсякденній ніжності; про щось турбуємось, когось оберігаємо, кожен по-своєму пускаємось берега або тримаємося його, уникаючи думки про ніщо, його фатальної, як на іудеохристиянську цивілізацію, бездіяльності.
Collapse )
Наразі нічого більше; на все добре,
добраніч,
па
Devo4ka Gawrilenko

напередодні зимового сонцестояння

5 12 2016

Ці люди кричать, кричать і ображають один одного тому, що вони бояться.
Бояться війни, - зокрема тому, що нас з дитинства вчили боятись війни. Бояться голоду і холоду, - тому, що це невід'ємні складові війни.
Бояться втратити хистку рівновагу, що причаїлась у деяких родинах.
Бояться власного страху.
Вдивляючись у світлопис тоненьких березових, помережаних багатокрапками листя, і грубіших каштанових гілок, - це не дерева, це сама епоха модерну прийшла привітати нас з новою зимою, - відштовхуєшся від думки про чужий страх, як від бетонного бортика старого, обкладеного жовтим кахлем басейну, маючи на думці дістатись до його протилежного берега, - того, де глибина, де тобі ще не можна; того, де панують думки про істот та явища, яким взагалі не потрібно кричати. Ні на кого. Ніколи.
Collapse )
наразі мені більші нічого додати
добраніч
па
Devo4ka Gawrilenko

жовтень, його дощі

22 10 2015
Це взагалі гарне місто, але саме восени в нього можна закохатися, і закохатися до нестями. Саме в таку осінь, як ця, - повільну, вірну, з усіма академічними змінами спершу відтінків, згодом кольорів і температур, що поступово підпускають все ближче і ближче глибокі сутінки, вщерть забризкані повільними ж, обережними дощами.
Останні осінні квіти мружаться у міських клумбах, стискаючи в задерев'янілих, твердіших від літніх, стеблах кулачки суцвіть, що саме у сутінках пахнуть сильніше, ніж будь-коли, - і, здається, світяться своїм запахом, розганяючи м'яку жовтневу темряву ласкавим ствердженням знаку рівності між ніжністю і впертістю спротиву думці про те, що все, все минає.
Тримаючись парашутної ручки компактного равликового будиночка власної парасольки, вдивляєшся у жовтневі сутінки з виразом здивованим до розчуленості; до розгубленості. Жовто-зелене листя за два дні вкрило суцільним килимом всі бетонні плити і всі асфальти, і йти ним гарно і небезпечно, - рівно гарно і небезпечно, тому що прекрасно; тому, що слизько.
Collapse )
Devo4ka Gawrilenko

29.06.2015

Щоб краще зрозуміти природу людських стосунків, досить виїхати за місто. Краще потягом з чистими вікнами, — таким, що повільно тягнеться невідомими кутками країни, часто зупиняючись у маленьких селищах, щоб потім, густо зітхаючи, знову рушити вперед, у призначену йому керівництвом точку “Б”, яка, якщо вірити прадавнім підручникам, обов'язково слідує за точкою “А”.
густі і не дуже ліси, галявини і озера, буреломи і ріки краще за все ілюструють істоту походження життя, його несамовиту таємницю на ім'я “нізвідки”. В певному кутку лісу дерева через один похилились і впали від потужного весняного вітру; поряд, за тридцять метрів, той же ліс з таких же порід дерев залишається собою, тим, яким був до чергового весняного урагану, — хіба дві-три дерев'яні істоти похилились і так і не змогли підвестись, щоб знову стояти рівно.
Чому пляма фіолетового цвітіння на одній галявині змінилась яскраво-жовтим на сусідній? Чому на третій, цілковито схожій на ці, не росте взагалі нічого, окрім трави? Звідки взялись ці квіти і що їх змушує розташовувати свої тендітні тіла на зеленавих мапах у саме такому порядку? Collapse )
Все інше наразі за кадром
добраніч
па
Devo4ka Gawrilenko

такий травень

В такі дні добре розумієш природу експресіонізму, — в тому розумінні, в якому йому приписують в якості початкової інтенції добре відчутий, тонко відрефлексований, такий людський, — чи, перепрошую, людяний за своєю природою — страх війни.
Час підганяє тебе вперед, не дає тобі зупинитись, змушуючи пришвидшувати темп сприйняття нової інформації, відповідей на нагальні питання зсудомленого близькою війною суспільства, і тобі нічого йому закинути, нічого протиставити,
фактично нічого додати до його вимог: ти слухаєшся, тому що в такі періоди відчуття самотності і залежності від соціуму сплітаються в такий крутий вузол, що його не під силу розплутати жодному генератору сенсів. Collapse )
Експресіонізм чітко викреслив все, що можна було сказати про страх живої людини перед обличчям невблаганної машини смерті, — тієї, що вивільняє інстинкти, перетворюючи нас на додатки до власних фізіологічних чи, в меншій мірі, соціальних функцій.
Мені було б простіше намалювати його, якби я це вміла, — але я не вмію, тож тримаю під рукою кількнадцять альбомів з репродукціями європейців 1930-х років,
а також найсвітліші казки, створені приблизно тоді ж, під тиском того ж жаху, —
і думаю — блюз змінила тиша, і я знову мушу думати, — що все мине, і немає нічого нового під сонцем, заради чого варто було б втрачати людське обличчя. Обличчя, що йому властиво бути схвильованим чи радісним, печальним чи зацікавленим, зосередженим абощо,
вільним від кам'яної маски спокою, що нею прикрашає наші сни і ні, сни і дні цей неспокій, про котрий, дивись, виявляється, стільки знали ті, хто мешкав неподалік у першій чверті минулого, — і не тільки його, — століття.

Все інше за кадром
на все добре
па
Devo4ka Gawrilenko

***

Пам'ятаєш дні, коли виходи в нижнє місто були випробуванням волі, -
через бачені там плебейські вирази, жести, наміри та бажання,
через їх вічне очікування героїзації їх світу, його ницості та облуди.

Нині, коли навіть ті, хто ніколи цього не знав, позичають у міста долю
його ошатності, його стриманості, його здатності дихати світлом,
ділити його на всіх, заспокоювати тим, що тут усім вистачає місця,
візити у нижнє місто — вихід з скляного замку твого виходу звідусюди,
проба повітря, чергова формула порівняння уміння жити в людському тілі.

В натовпі страшно, як і раніше. В натовпі, як і раніше, доволі тепло.
В натовпі легко щось підчепити, - думку, що хтось додумає замість тебе,
мару щодо відповідальності за учинки, котру нестимеш не ти, а інший,
чийсь випадковий вираз, негарний голос, чиєсь потворне переживання тощо.

Враження, котрі чатують на тебе всю, паралельно вертають втрачене десь далеко, -
твою ніжність, що набирає форми кущів троянд перед тюрмами магазинів,
твою посмішку, котру вітринки множать, одягаючи на машини і манекенів,
твої міста, за проекціями яких ці вулиці вміють вродливішати негайно.

Дні, коли слід відбути вихід у нижнє місто, - ритуали жителів гір і пагорбів,
котрим слід пересвідчуватись у тому, що долина неподалік не намальована,
що вона направду іще існує,
що в ній, ти не повіриш,
дійсно живуть інші,
також живі істоти.
Devo4ka Gawrilenko

лютневі прогулянки

Скільки речей проходять повз твою увагу через непомітні форми страху, кожна з котрих претендує на твій подих і зір, на твою зосередженість, твою душу.
Collapse )
Живучи тут з дитинства, ми знаємо про страх більше, ніж могли б; більше, ніж відомо людям, які походять із більш захищених суспільств. Ми знаємо його в обличчя, нам відомі його симптоми і його звички, ми вміємо заговорювати його, примушуючи засинати чи розчинятись; ми надто довго жили з ним поряд.
Це не добре і не погано; так є - і ми мусимо з цим миритись, вчергове загортаючись з куртку, закриваючи шию шаликом, шукаючи в кишені цигарки і мобільний,
щоб за кілька хвилин підставити обличчя дощу, чи вітру,
чи сонцю,
котрі за хвилю мусять перетворити страх на щось цілковито інше.
Я багато думаю про це останніми днями, блукаючи вулицями міста свого дитинства.
Про це, і ні про що більше.